Фото без опису

Скромна, достойна людина. Має добре серце, світлий розум і працьовиті руки. Сьогодні Людмила Андріївна живе спогадами, послухаєш їх  і розумієш, чому на її очі так часто навертаються сльози…  Щира, чуйна, турботлива.  Вона прожила  століття, але пам’ятає все. Дитинство,  в усіх його проявах  щасливе,тому що мама і тато ще молоді і піклуються  про тебе. Коли розпочалася колективізація, батько Андрій  Матвійович  і  мати Антоніна Максимівна   з своїми статками, худобою і кіньми,  перейшли працювати в  колективне господарство – артіль.  Батько гарно складав скирти, на все село майстром був, а мама працювала  на різних роботах. Жити стало важче, бувало,  вечорами, мама  ходила  до скирт,  щоб навибирати із землі  трошки зерна, перемолоти вручну, дітям спекти…

 А потім 1932-33 роки - клятий голодомор. Дітьми бігали за село і були щасливі рештками мерзлої картоплі, що залишилася  на полі  військових біля с. Грушівки, а ще пекли млинці з какішу … Важко бачити як з голоду помирають люди… Страшні часи , не дай Боже нікому  відчути  на собі те, що пережили очевидці.

        Трудове життя  Людмили Андріївни  почалося рано , в підлітковому віці: разом з однолітками   насаджувала  лісополоси вздовж залізниць  в  окрузі,  потім  працювала в колгоспі.

У 1943 році доля   поєднала з чоловіком  Федором Сергійовичем, а в 1944 році він разом з іі  братом Петром Андрійовичем пішли на фронт.  Вона з маленьким сином залишилася одна, взявши, як і всі жінки, весь тягар  сільської роботи в тилу, на свої плечі…  Перемогу зустрічали із сльозами радості, і зі сльозами болю. ЇЇ Федір вернувся, а от брат Петро, як і багато інших односельчан з війни не повернулись…

         Роки  після воєнної відбудови  були хоч і важкі, але наповнені радості, оптимізму і впевненості у завтрашньому дні.  Ростили  і  виховували  діток: Івана -1944 року народження, Серафиму -1948 року народження, і Євдокію-1957 року народження. Разом з чоловіком працювали, він  на залізниці, вона в колгоспі та дома по господарству . Тримали підсобне господарство, побудували добротний дім, садили сади… Радості жінки  не  було меж, вона пишалася  і раділа своїми дітьми, поряд завжди був  турботливий чоловік.

        Горе   приходить  коли його зовсім не чекаєш.  Раптова смерть забрала  доньку  Сіму,  невдовзі пішов у вічність чоловік , потім син Іван .  Біль, розпач і сльози  відчаю.  Слава Богу, що поряд  була  донька -  її   Дуся, внучка Вікторія,  правнучата,  які її підтримали в той важкий час.

 Сьогодні вона живе тим, що вони в неї  є.

 Частенько навідують Людмилу Андріївну і  односельчани, сусіди, друзі.

 В такі часи на  її обличчі усмішка і сльози - сльози радості .

           В день столітнього ювілею, свої щирі вітання з теплими подарунками  Людмилі Андріївні передали  голова Кам’яномостівської  громади  Олександр Ляхов, керівники сільськогосподарських підприємств  Сергій Габов,  Геннадій Чорний, та також,  з  привітаннями , квітами  і пам’ятними подарунками  завітали староста села Любов Гевко, соціальний працівник Ольга Абоімова, ветеран місцевого самоврядування Людмила Ковальчук, голова ради ветеранів Лариса Лобанова, завідуюча бібліотекою – філією Ольга Скрипник, директор школи Валентина Коломієць, підприємці села Володимир  Чумаченко, Костянтин Жмурченко.  Вітаючи з святом,  бажаючи міцного  здоров’я,  родинного щастя  і благополуччя, дякували  Людмилі Андріївні за плідну працю,  за взірець життя, за безцінну мудрість, що передає поколінням. Акордом  дня народження стала гарна, українська пісня для Людмили Андріївни, яку подарували  Софія Матвєєва і Діана Цуркан.

Многії літа, Людмила  Андріївна! Многії літа!

                                                  

                                                                                       Староста с. Кам’яний Міст       Л.Гевко

Фото без опису

Фото без опису